Мужність та витривалість окремих фанатів окремих музичних гуртів викликає якщо не захоплення, то принаймні повагу. У цьому можна було переконатися 15 червня, коли у рамках “Dolce Vita Туру” до Запоріжжя завітав “Океан Ельзи”.
Запоріжці прийняли їх захоплено. Місто – не дуже. Погодьтесь, не кожного дня легендарні гурти організовують концертні тури, і вже точно не щодень вони приїздять до Запоріжжя. “Океан Ельзи”, щоб там не казали, група, яка зробила собі ім`я в музиці. Цьогорічне їхнє турне було розраховане саме на великі стадіони та палаци спорту задля більш живого спілкування з аудиторією. Концерт у Запоріжжі став не просто живим, а й гарячим у прямому й переносному значенні. Палац спорту “Юність” аж ніяк не відноситься до найкращих закладів міста. І тим більше він не підходить під визначення нормальної концертної арени. Справжнє пекло – ось що ми відчули, лише зайшовши до фойє палацу. Ну нічого, у залі буде прохолодніше. Ага, якби не так – тисячі дві прихильників ОЕ, наче скот у хлів, були загнані до приміщення, температура у якому була градусів на двадцять (якщо не більше) вище, ніж на вулиці. Принаймні, так здавалось. Відкривався чудовий краєвид – величезний натовп народу, який синхронно обмахується квитками перед концертом. Як виявилось, вентиляція працювала не погано – її там просто не було. Та все ж усі зібрались не для комфорту, а для побачення зі своїми кумирами. Затягнувши з початком на півгодини (стара добра традиція ОЕ), Вакарчук і компанія вийшли на сцену. Відразу забулась задуха та, м`яко кажучи, недостатнє технічне оснащення палацу спорту. Розпочавши з “Там, де нас нема” (однойменний альбом й зробив хлопців з “Океану Ельзи” мегапопулярними), львівський гурт “відбомбив” на одному подиху дві години. Одна пісня з нового альбому “Dolce Vita” плюс двоє-троє старих хітів – таким був формат концерту. Заявивши на початку “давайте піднімемо температуру ще вище”, фронтмен згодом зізнався, що “це скоріше сауна на дві тисячі чоловік, ніж палац спорту”. Так, впізнавався старий, провокативний Славко Вакарчук. Після імпозантно-респектабельного сольного альбому “Вночі” здавалось, що епоха бігання по сцені у джинсах та майці закінчилась. Тим паче Вакарчук у численних інтерв`ю зізнавася, що, мовляв, мені 35 років, пора вже якось перестати дуріти і джазовий проект “Вночі” відображає мій потяг до більш спокійної музики. Але “Dolce Vita” поставила все на свої місця. Мікрофонна стійка з пов`язаною, тепер вже чорно-білою, стрічкою; Вакарчук, наче кролик з “енерджайзеру”, ганяє по сцені у майці або без неї та вигинає бедра а-ля Елвіс Преслі, доводячи до екстазу своїх шанувальниць – це все ми бачили на початку двотисячних і це все, на щастя, повертається. Відігравши старе та улюблене і наче закінчивши концерт, “океани” ще чотири рази виходили на “біс”. Під час одного з цих виходів, після слів Вакарчука “якщо ми не зіграємо цю пісню у Запоріжжі, нас поб`ють” пролунала найбільш патріотична “океанівська” пісня “Небо над Дніпром”. Шкода лише, що над нами замість українського неба нависав брудний дах совдепівської будівлі. Виконавши наостанок “Не питай”, Вакарчук з одногрупниками, зібравши численні букети квітів, остаточно зник. Залишилась загадка – чому не пролунала однойменна пісня, яка дала назву альбому, туру та заголовку цієї статті. Ну і нехай, все ж за добірну порцію з двадцяти пісень та справді живий, хоч дуже часто й “лажанутий”, звук фанати вибачили все. І співали разом з Вакарчуком так синхронно й голосно, що той озвучив дві неспростовні істини: “Запоріжжя – місто-герой” і “Цей концерт увійде в історію”. Якби ще нам сучасний палац спорту… Пане Карташов, натяк зрозумілий?