Почну з традиційного респекта організаторам, особливо Ігорю Гузю і Олександрові Машлаю. Я нечасто буваю на різного роду концертах і фестивалях, тому не маю з чим порівнювати. Але враження колосальні. Шкодую, що змогла побути лише перший день.
По-перше, дієва агітація за здоровий спосіб життя. Над входом на територію феста — гасла: Хто за [вільну] Україну — не вживає нікотину! і Хто за українську волю — не вживає алкоголю!. І справді, п’яних практично не було — за весь вечір побачила лише одного готового дядька, що пришкандибав із села з пляшкою горілки (його швидко вигнали), і кількох хлопців, які явно випили пива. Всіх проконтролювати неможливо — дещо проносять з собою, але багато на собі не притягнеш, та й відкрито пити вже не будеш. Палити на території не забороняли, і це правильно — для тих, хто ще не дозрів просто сьогодні кинути палити, два дні без цигарок перетворили б фестиваль з відпочинку на муку. Ті, що палили, були у переважній меншості, пускали дим, як правило, десь збоку і не смітили недопалками. Територія фесту велика, це щось типу музею-заповіднику українського побуту, на кшталт нашого київського Пирогова, але менший. Стоять старовинні українські хати, біля них вози. Пасеться кінь. Хлопці наливають іншому конику у миску мінералку з пляшки. Коник лежить у траві і п’є (досі я думала, що коні п’ють лише стоячи 🙂 А люди ласували кавунами та іншою смакотою, що продавалася на території. Людей старшого віку майже не було, лише молодь. Кілька тисяч хлопців і дівчат гуляли, сиділи, валялися в траві… Я думала, приїдуть самі західняки — їм все-таки ближче — а було повно і східняків, причому розмовляли вони правильною українською мовою. Стояло наметове містечко, над багатьма наметами прапори — червоно-чорні та правих організацій. Бачила і білоруський прапор. Організатори підкреслювали, що це не стільки розважальний, скільки ідеологічний фест. Недарма один з дерев’яних куренів займала фотовиставка про ОУН-УПА. Там був окремий стенд, присвячений уніформі та відзнакам вояків УПА (якщо уніформи не вистачало на всіх, це не означає, що її не було 🙂 Великих заходів у перший день було три: гутірки (лекції), концерт і літературна сцена. Я встигла потрапити на гутірки журналіста Остапа Кривдика і лідера гурту Тартак Сашка Положинського. Щодо літераторів, то мені дуже хотілося послухати Юлю Смаль, але так сталося чомусь, що літературна сцена наклалася на гутірку Положинського. Думаю, що через неї у поетів було дуже мало слухачів. Кривдик провів просто блискучу лекцію на тему Як створити опозиційну молодіжну спільноту. Гутірка Положинського про сучасну музику мені не сподобалась. Він, як діджей на радіо, ведучий на сцені і тамада на весіллі, казав багато і не по суті, до виступу, схоже, не готувався. Мало не більшу частину часу відповідав на те саме запитання Чому Тартак відмовився безкоштовно виступати на Бандерштаті і взагалі про оплату праці музикантів і низький професіоналізм сучасних виконавців.
Ще й з’їв біля 15 хвилин, призначених для наступної доповіді, хоча організатори м’яко натякнули йому, що час сплив. Він кілька разів казав, що у нього ніби все, потім питав, чи немає ще питань — а оскільки аудиторія на зірку зібралася чималенька, питання, звісно, були. Врятувала ситуацію Кет — після того, як Положинський вчергове сказав, що у нього все, почала шалено аплодувати. За нею, звісно, зааплодували всі, і він, що поробиш, пішов 🙂 Що то значить людина сцени, хоча й дуже молода — я б до такого не додумалася в житті 🙂 Потім була моя гутірка Проблеми правої журналістики при неправому режимі. Тема наробила шороху, у мене брав інтерв’ю якийсь донецький телеканал, сподобалось питання, як я вважаю, чи відбудеться, враховуючи нову політичну ситуацію, у наступному і подальших роках Бандерштат. Я сказала, що якщо він у нинішніх умовах відбувся, то йому вже нічого не страшно, і взагалі, чим більше при владі будуть ці люди, тим сильніше і швидше маятник гойднеться вправо. Вони мене переконували, що це не на 5, а на 10 років, я з ними рішуче не погоджувалася. Людей мене слухало багато — думаю, що це у значній мірі заслуга Положинського — на нього зібралася сила-силенна, і потім багато хто залишився 🙂 Паралельно, знов-таки, тривала літературна сцена — приношу вибачення поетам 🙂 Потім почався концерт. Перед ним на сцену вийшов козак і в українському повстанському дусі пом’янув Василя Червонія: Василь Червоній, встати в стрій!, і всі хором відповіли, що він в строю… Про сам концерт не скажу багато, бо не є знавцем сучасної молодіжної музики. Виступ Кет ви бачили. З решти — знаю і люблю лише Тінь сонця, виступ яких не почула — думаю, що поїхала раніше. Але молодь ковбасилась і слемилась під сценою на всі сто! Під проливним дощем. (Вдень була страшенна спека, а потім пішов дощ, і всі, хто не танцював, позамерзали 🙂 Хтось з музикантів пригадав здоровезну калюжу перед сценою на якомусь з минулих Бандерштатів — і у цій калюжі, брудні, мабуть, до кінчиків носів, стрибали люди. Так що досвід і гарт мав місце 🙂 Я це діло трохи знімала під дощем — поки не поламався фотік, мало не зіпсувавши мені настрій. Але через ніч, коли фотік висох, все само собою запрацювало знову. Потім організатори відвезли мене у Луцьк на нічну маршрутку. Дуже шкодую, що не послухала гутірки Донія і Кіпіані і не подивилася реконструкцію бою УПА. Ніколи не встигаєш усе, що хочеться… Підбиваючи підсумки — це було реальне свято української молоді — ідейне і національне до кісток, але майже без ухилу в шароварництво, яке я терпіти не можу. Хто зі мною не згоден — уявіть собі, що росіяни запросили нас на якесь своє свято і там вистрибують перед нами у лаптях, косоворотках і з балалайками. Які це у нас викличе емоції? А вони і не тільки вони, між іншим, такі ж люди, як ми, і на наше шароварництво реагують десь так само.
Не погоджуйтесь зі мною скільки завгодно, але народний одяг, музика і т.д. у первісному вигляді мають зберігатися в музеях (як лежать там тодішні знаряддя праці) і згадуватись на уроках і лекціях. Цього цілком достатньо. Культура і традиції живі, а не мертві, тоді, коли елементи етнічного одягу люди вдягають мало не щодня, а молодь слемиться під народні пісні у сучасній обробці (як би ці обробки» не різали мені вуха).