Говорити про те, що гурт «Би-2» нині є одним з найкращих російських рок-гуртів, не доводиться. Трохи пафосні, в міру інтелігентні та крапельку «свої», вони заїхали й до Запоріжжя.
Востаннє «Би-2» виступали тут у 2006 році. З того часу кількість… ні, не прихильників (їх хлопцям, здається, і так вистачає), а аудиторії, яка хотіла побачити «живе м’ясо» на сцені, суттєво збільшилася. А відтак нічний клуб ZИMA Project не зміг вмістити всіх бажаючих. Погано це, чи добре, не знаю, втім на якості звучання це не позначилося.
Як і годиться такому іменитому гурту, концерт затримали на півтори години. Дощу не було, не надто холодно, а отже прихильники гурту терпляче чекали до пів на дванадцяту ночі, доки в залі почулися перші звуки.
А звук у клубі був якщо й не ідеальним для таких концертів, то дуже близьким до позначки «вері гуд». Втім повноцінно оцінити весь кайф від заходу могли хіба що обрані. Занадто багато вже було продано квитків. Тому в задимленому залі доводилося стояти «валетиком», не кажучи вже про бідолах-офіціанток, які таці носили над головами. Крім, власне, залу, люд стояв і в холі, де, якщо постаратися, можна було і почути все добре, і музикантів побачити. Квитки, що коштували за два тижні до концерту 100 гривень, за два дні до нього вартували вже 300, але це, схоже, не зупинило фанатів «Би-2».
До речі, чи таких вже фанатів власне гурту – невідомо. Адже файні концерти з гарно налаштованим звуком – рідкість не лише в Запоріжжі. А відтак зголодніла за подібними заходами публіка (не згадую про концерти часто заїжджих Ірини Алєгрової, «Бутирки», Ірини Білик, бо такого добра, на жаль, в Запоріжжі хоч непридатним для споживання культурних явищ місцем ласуй) була дуже різношерстою. В холі бачив кількох викладачів філфаку одного з університетів, про місцевих неформалів вже й не говорю. Були і люди років 50-ти. Офісний планктон, само собою, теж був присутній. Були й такі, що, схоже, завітали випадково, а просто хотіли потусуватися і посмикатися під музику. Так чи інакше, а об’єднати в одне ціле таку різну за професіями і поглядами публіку могла лише справді культова група.
Говорити про те, як класно музиканти грали і співали, не хочеться. Адже персонажів, які заслужили своє визнання 20-річною кар’єрою, сам статус змушує. А от крім Шури і Льови особливої і окремої уваги заслуговує Ян Ніколенко. Хто це і чому… поясню після невеличкого флеш-беку з концерту.
Нові пісні «Би-2» манерно перемішали з відомими хітами, які публіка підспівувала хором. І ось справа дійшла до пісні «Мой рок-н-ролл». Флейта звучить шикарно, апогей пісні, той самий момент у кінці композиції, коли всі плачуть, обіймаються й цілуються, радіючи що рок-н-рол живий… і раптом пісня не втихає, а якось непомітно переростає в іншу пісню, до якої «Би-2» якщо й мають якийсь стосунок, то суто перманентний. «Мой рок-н-ролл» переріс в пісню «Смайл». Якщо пам’ятає хтось, то був такий гурт «Сети». І вони співали «Smile, m** f** smile, я иду по дороге, и ботинок не жаль…». А тепер цю пісню виконали «Би-2», до того ж в якомусь драйвовому, майже драм-н-басовому, варіанті. І на вокалі був не Льова й не Шура, а їхній флейтист Ян Ніколенко.
Чому хлопці заспівали цю пісню? Все елементарно. Ян колись був у складі гурту «Сети», який нині почив у Бозі. Сумніватися в таланті цього музиканта не доводиться, адже протягом довгого часу він був штатним флейтистом гурту «Сплин». З ними «Би-2» колись відкатали спільний «Феллини-тур» десятками міст Росії й не тільки. У 2009 році Ян покинув «сплінів». А пізніше його запросили до «Би-2». І, як виявилося, не прогадали. Тепер старі пісні живуть новим життям. Звучання ж пісні «Серебро» можна сміливо порівняти з композицією культових англійців Jethro Tull – «Thick as a Brick». Там флейті Яна Андерсона (навіть імена однакові) відводилася така ж важлива роль. А спокійна мінорна флейта змінювалася швидким стакато, від якого захоплювало подих. Відтак можна зробити висновок – за два роки Ніколенко гарно притерся до свого нового колективу, а суворі рокери «Би-2» все більше прямують в бік більш цікавого нині арт-фолк-року.
Закінчився двогодинний концерт традиційними вигуками «на біс». І хто б там що не казав, а в міру пафосні Шура і Льова, що на прес-конференцію вийшли, як і годиться рокерам, з запаленими цигарками, давши, тим самим, зрозуміти, що не пропагують здоровий спосіб життя, займаються тим, чим і треба. Тобто тією справою, яку власне для них відвів хтось десь там, високо над нами.
П.С…